Дзюба І. М.

Іван Михайлович Дзюба (26 липня 1931, с. Миколаївка, Волноваський район) — український літературознавець, літературний критик, громадський діяч, дисидент радянських часів, Герой України (2001), академік НАНУ, другий Міністр культури України (1992–1994), голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка (1999–2001), керівник відділу загальних енциклопедичних досліджень Інституту енциклопедичних досліджень НАН України. Співголова Головної редакційної колеґії «Енциклопедії сучасної України». Головний редактор журналу «Сучасність» (1990-ті рр.), член редколегій наукових часописів «Київська старовина», «Слово і час», «Євроатлантика».

Життєпис

Народився в селянській сім'ї с. Миколаївка Ольгинського району Сталінської області. 1932 — родина, рятуючись від Голодомору, переїхала в сусіднє робітниче селище Новотроїцьке, потім — в Оленівські Кар'єри (тепер Докучаєвськ), де Іван Дзюба закінчив середню школу № 1. До 17 років розмовляв російською. Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті, згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка. Друкуватися почав з 1959. В 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу «Вітчизна» «за ідеологічні помилки», а в 1965 — з роботи у видавництві «Молодь».

31 липня 1963 взяв участь (разом із Т. Цимбал, М. Коцюбинською, І. Драчем, С. Тельнюком, М. Вінграновським, Ю. Назаренком, І. Жиленко) у несанкціонованому творчому вечері в Першотравневому парку Києва, присвяченому 50-річчю з дня смерті Лесі Українки.

У вересні 1965 року на прем'єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна» (Київ) разом із Василем Стусом і В'ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим у СРСР публічним протестом проти політики влади, оприлюднивши інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції.

1965 року написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (перше видання — Лондон, 1968; журнал «Вітчизна», 1990, № 5-7) — про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Автор власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР у сподіванні, що влада врахує перегини в національній політиці й «виправиться».

У 1970-х роках був підданий гонінням за погляди, висловлені в окремих публікаціях. Зокрема, 1972 року був виключений із Спілки письменників України. В рамках погрому української інтелігенції 1972 року, влада знову повернулася до його публіцистичної праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?». За офіційною інформацією, ЦК КПУ постановою від 7 лютого 1972 року доручив комісії в складі А. Д. Скаби (голова), В. Ю. Євдокименка, Ю. О. Збанацького, В. П. Козаченка, Л. П. Нагорної, П. О. Недбайла, В. А. Чирка, М. З. Шамоти та П. Й. Ящука розглянути листа Івана Дзюби, адресованого першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту та голові Ради Міністрів УРСР Володимирові Щербицькому, та додану до листа працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». 15 лютого 1972 р. комісія, «проаналізувавши згаданий лист та матеріал І. Дзюби, а також вивчивши матеріали зарубіжної антирадянської преси і радіо за період з 1966 по 1972 рік» комісія «прийшла до висновку, що підготовлений Дзюбою матеріал „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ є від початку й до кінця пасквілем на радянську дійсність, на національну політику КПРС і практику комуністичного будівництва в СРСР».[4] Василь Стус називав рецензію цієї комісії «з відверто поліційними, кровожерними заявами», а про самих рецензентів Дзюби писав що «їхня вина в проведенні масових репресій така сама, як і штатних кагебістів. Вони такі самі душогуби, як слідчі і судді.»

1973 — Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за «антирадянську» працю «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Згодом звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після «помилування» його не оголосили «тунеядцем» завдяки авіаконструктору Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора у багатотиражці Київського авіазаводу.

Восени 1989 року був одним зі співзасновників Народного Руху України. З 1991 — головний редактор журналу «Сучасність», згодом — голова редакцiйної ради. В листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України (до 1994). Їздив на роботу в громадському транспорті, соромлячись користуватися службовим автом.

1999–2005 — очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Один із учасників ініціативної групи «Першого грудня».

З 2001 року — почесний доктор НаУКМА.

Твори

Є автором близько 400 наукових праць.

«Звичайна людина чи міщанин?» (1959)

"Інтернаціоналізм чи русифікація?" («Самвидав»,1965)

"Грані кристала" (1978)

"Стефан Зорян в історії вірменської літератури" (1982)

"Автографи відродження" (1986)

"Садріддін Айні" (1987)

"У всякого своя доля" (1989)

"Бо то не просто мова, звуки" (1990)

"Застукали сердешну волю…" (1995)

"Між культурою та політикою" (1998)

"Спрага" (2001)

"Пастка. 30 років із Сталіним, 50 — без Сталіна", (ч. 1), (ч. 2) (2003)

"Тарас Шевченко" (2005)

"Тарас Шевченко: Життя і творчість" (2008)

"Вимирання слова"

"Микола Хвильовий: «Азіятський ренесанс» і «психологічна Европа»

"На пульсі доби"

"Вітчизна у нас одна"

"З криниці літ. У 3-х томах" (2006—2007)

"Спогади і роздуми на фінішній прямій"

«Нагнітання мороку: від чорносотенців ХХ ст. до українофобів початку ХХІ ст.»

"Донецька рана України: Історико-культурологічні есеї. — К.:Інститут історії України НАН України", 2015. — 78 с.

«Інтернаціоналізм чи русифікація?» видавалася українською, англійською, італійською, китайською, російською, французькою мовами.

Редактор 10-томної серії «Україна. Антологія пам'яток державотворення X—XX ст.», упорядник її 5-го тому «Романтики національного відродження (1800—1863 роки)» (2009).

Кінематографічна діяльність

Автор сценаріїв фільмів:

«Василь Симоненко» (1988 в кіно)

«Українці. Надія» (1992 в кіно)

Співавтор сценаріїв стрічок: «Тарас Шевченко. Заповіт» (1992, 3 с., «Поет і княжна»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 7 с., «На цій окраденій землі»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 8 с., «Душа з призначенням прекрасним»), «Тарас Шевченко. Заповіт» (1997, 9 с., «Доле моя, де ти?»), «Поет і княжна» (1999, у співавт.) та ін.